18 сторіччя…

«Опинившись на березі живим і здоровим, я звів очі до неба й подякував богові за порятунок, хоч кілька хвилин тому я вже втратив був останню надію. Думаю, немає таких слів, якими можна було б правдиво змалювати захоплення і поривання людської душі, врятованої, сказав би я, з самої могили…»

«Робінзон Крузо» Данієль Дефо

21 сторіччя…

Багато подій в цьому загадковому світі повторюються через деякий час: через тиждень, рік, вічність…

А це сучасна справжнісінька історія:

Я, Сашко Бєлих, навчаюсь у 6 класі. В мене є знайомий канадський хлопець Стіві Девідсон, з яким я веду переписку по електронній пошті. Вчора від нього я отримав такого листа (я переклав його українською):

«Привіт, Сашко! Радий вітати тебе! Дякую тобі за останній лист. Було дуже цікаво дізнатися про те, як ти проводиш свої канікули. Не хочу бути  неввічливим, але в мене до тебе термінова справа. Два дні тому, разом із своєю 9-річною сестрою Беккі я пірнав за ракушками на березі  залива English-Bay (у моєму місті Ванкувер). Ми наштовхнулися на пляшку, що гойдалася на хвилях. Беккі, як справжній захисник природи, підхопила пляшку, щоб викинути у смітник на березі. Аж тут помітила якісь папірці в середині. Ось що було написано на тих папірцях:

“Я, Тарас Катеринчук, врятувався під час катастрофи парому Dona Paz біля Філіппін 20 грудня 1987 року. Тоді мені було 13 років. Я опинився один на маленькому безлюдному острові посеред Тихого океану. Не знаю, що з моїми рідними, але сподіваюсь, що вони врятувалися і весь час шукають мене. Я зміг вижити. Разом зі мною на берег винесло песика, який став мені справжнім і єдиним другом. Я зміг влаштувати собі домівку, здобувати їжу (Тимко, так я назвав мого песика, мені дуже допомагає). Але досі мене не знайшли люди. За моїми підрахунками зараз 2013 рік і мені вже 39 років! А я ще сподіваюся на спасіння. Течією на острів час від часу припливають якісь речі, уламки. І ось тиждень тому до берега прибило найбільшу мою знахідку – батискаф! Мабуть, під час шторму його змило з якогось дослідницького корабля. Він не потонув, тому що був на поплавцях. Я відкрив його і в мене очі розбіглися від того дива, що знаходилося в середині: там була електронно-обчислювальна машина (так ми називали її в школі), фотоапарат, акумуляторна батарея, мікроскоп і ще багато речей, назв яких я не знаю. В мене з’явилася надія на порятунок! Може за допомогою цих апаратів я зможу якось зв’язатися з людьми і мене знайдуть! Допоможіть мені, друзі! Я сфотографував апарати, які є на борту батискафа. Може ви мені підкажете, як ними користуватися. Я відправив по океану мандрувати декілька пляшок з цим повідомленням. Сподіваюся що течія принесе хоч одну до небайдужих людей і вони мене врятують! Згідно з картами, що я знайшов на борту батискафа, течія, що йде від берегів Філіппін до Північної Америки, повертається знов сюди. Допоможіть мені, будь ласка з інструкціями, щодо техніки і відправте якомога більше пляшок з відповіддю течією. Буду дуже чекати на порятунок! Ви – моя остання надія! Чекаю! Дякую!”

Як ти бачиш, Сашко, лист написано українською, якою я погано володію. Хочу попросити тебе і твоїх однокласників допомогти цій нещасній людині. Роздивіться фотографії апаратури і складіть інструкції щодо користування ними. Потім перешліть поштою мені. А ми з друзями вже забезпечимо передачу інструкцій океаном до Тараса. Сподіваюся, що ми разом з вами врятуємо і повернемо Тараса до звичайного життя людини. Поки ви будете займатися своєю частиною роботи, ми будемо шукати родичів Тараса.

Чекаю з нетерпінням твоєї відповіді. Твій друг Стів.»

І сьогодні, я пропоную вам, мої друзі-однокласники, допомогти Тарасу повернутися до своєї родини, до життя з людьми! Щиро сподіваюсь на плідну співпрацю.
До роботи!